Як я бобра зустрів

Восени це сталося. Гуляв я лісом і мені так добре було. Дуже люблю осінь. А особливо, коли ще досить тепло,  під ногами багато листя, але ще чимало й на деревах. Вітер не холодний, а ліпше, коли його і взагалі немає — вкрай чудово коли тихо. Тоді листочки по одному тихенько падають і ти дивишся, як вони повільно кружляють у повітрі, а тобі хочеться, щоб вони якомога довше так кружляли і ніколи не долітали донизу.

А запах... Ні одна пора року так не пахне.  Заходиш в ліс, повільно вдихаєш повітря і весь світ іде обертом. Смак осені розливається тілом, наповнює клітини меланхолією і ти сам стаєш тим лісом. Тобі вже все одно — хто ти, що ти, навіщо ти сюди зайшов. Ти хочеш жити цією свіжістю, цим духом, цим шарудінням листя під ногами.

Сам не зчувся, як опинився біля річки. Дивно якось, скільки не ходиш одними й тими місцями,  а от відчуття щоразу інші. Природа теж має свій настрій: то вона в доброму гуморі, то не дуже, а буває і в смуток зануриться. Але сьогодні крім настрою присутнє щось ще, щось таке, наче я не сам. Хтось дивиться на мене. Обернувся — нікого. Та все одно, десь в тих в кущах є чиїсь баньки, котрі на мене витріщаються.

— Ну виходь вже. Не ховайся. Я ж не страшний, — вигукнув я і занімів: «А якщо страшний він? Якщо там вовк або якийсь дідько волохатий?»

Декілька хвилин панувала цілковита тиша і тільки річка шелестіла очеретом. Я вже подумав, що все це жарти моєї уяви, аж раптом в гущавині затремтіли гілки і на стежку вийшов бобер. Здавалося б, що тут дивного — ліс, річка, звичне для бобрів середовище, але від вигляду саме ЦЬОГО бобра я оторопів: переді мною стояла тварина на двох лапах і в капітанській кепці.

— Бамсі! — і він протягнув до мене лапу.

Немов ошпарений, я відскочив назад і всівся прямо в реп’яхи. Бобра це зовсім не здивувало, він підійшов ближче і знову простягнув мені лапу. Не знаю чому так відреагувало моє тіло, але я позадкував ще далі в чагарники.

— Всі так реагують, коли мене вперше бачать. Потім звикають, — бобер зрозумів, що руки я йому не подам і забрав лапу. —  Вилазь із тих реп’яхів, підемо ліпше до мене, чаю вип’ємо.

«Куди це „до мене“?  — подумалось мені. — Може в нього ще й будинок з басейном є, чи може він мене на будівництво греблі запрошує, різноробочим?».

З колючок я все-таки виліз, але наблизитися не осмілився — мій мозок продовжував кипіти від того, що бачать очі та чують вуха. Те, що він на двох лапах, ще якось можна пояснити — дресирований, з цирку втік, але бобер, котрий говорить... Для моєї тендітної психіки це занадто.

— От ви люди кумедні. Там, де й грама страху немає — боїтеся, а там, де потрібно було б обережнішим бути — пірнаєте з головою в небезпеку. А потім «Ой, лишенько! Ой, халепа! Як це трапилося?» Смішні ви.

«Оце ще мене тільки бобри не вчили, як на світі жити! Всі, кому не ліньки, вже перевчили, але щоб бобер настанови давав — такого ще не було».

— Ходімо вже, — махнув лапою рудий і його лице засяяло посмішкою. — Де ти ще скуштуєш бобрового чаю.

Він повернувся до тих кущів, з яких нещодавно виринув, і спокійнісінько побрів у гущавину. Чому, не знаю й сам, але мої ноги попленталися за ним. Мабуть, взяла гору нестримна цікавість, що за звіра я зустрів посеред лісу.

Хоча стежку, котрою ми йшли, я добре знав, з кожним кроком вона ставала все більш незнайомою: листя не тієї форми, квіти не того кольору, а пташки співали взагалі не ті пісні. За півгодини мандрівки ліс змінився до невпізнання. Хащі раптово розступилися і ми знову вийшли до річки. Цю місцевість я вперше бачив, хоча ми й піднялися трохи вище за течією. Здивування дійшло свого апогею, коли бобер підвів мене до хижки під дубом.

— Присядь поки що там, де я багаття розпалюю, бачиш? — бобер махнув лапою на берег річки, де лежали недопалки дров. — Я в хижку, швиденько все принесу, тобі сподобається.

Я, немов уві сні, присів біля води і взявся за голову: «Я вже збожеволів, чи саме в процесі? Що тут, в дідька, коїться? Мене зараз бобер буде чаєм пригощати».

— То ти не відповів, як тебе звуть? — почувся веселий вигук за спиною.

І чую, що бобер, і знаю, що бобер, але я підскочив так, немов на мене три ведмеді загарчало. Стоп. Це не годиться. Чому я так на нього реагую? Це ж всього лише бобрик. І дарма, що в капітанці, і дарма, що з якорем над козирком. Все, заспокоївся, взяв себе в руки, вдихнув:

— Сергій.

— Радий знайомству, Сергію, — він поставив на землю чайника, котрого приніс із хижки, і втретє простягнув мені лапу. — Мене Бамсі звуть, хоча... я вже говорив.

— Так, я пам’ятаю.

І тут я вибухнув від сміху. Впав на спину і зайшовся таким реготом, що на очах виступили сльози. Втримати себе я не міг і мене вперто душив сміх. Все довкола походило на якийсь маячливий сон. Це ж не бобер, а звичайний актор у волохатому костюмі. Придивився — ні, живий справжнісінький бобер. А його «радий знайомству, Сергію» було просто щось із чимось.

Бамсі мій регіт прийшовся до душі і це неабияк розвіяло напругу. А я, нарешті, потиснув його лапу.

— Як добре, що ти повеселішав, — мовив він. — А то наче не бобер, а сама пітьма до тебе з кущів вилізла. Так-так, саме такий у тебе вигляд і був.

І тут почалася магія. Я ніколи й гадки не мав, що приготування чаю може бути таким дивовижним. З лісу спустилася вечірня прохолода і здалося, немов сама природа долучилася до дійства: заспівали цвіркуни, травою потяглися тіні і хоча верховіття ще золотіло від променів, підліском вже гуляли сутінки. Розганяючи мерехтливі кільця хвиль, бобер опустив чайник у річку і сонми срібних крапель посипалися йому вслід, щойно він виринув із води. 

Бобер помилувався відблисками на поверхні і ступив у мій бік. Я глянув на його лице. Не знаю, що за емоції наповнювали його душу, але такого сяючого лиця я не бачив ні в кого з людей, принаймні, за останній час не пригадую. Ні, він не посміхався, хіба трішечки, але світло, що лилося від нього, засліплювало. Там було все: і радість, і спокій, і щастя. Як йому це вдалося?

Мені закортіло щось промовити, але я боявся порушити це дійство. Нічого не лишалося, як спертися ліктем на м’яку травицю, закинути ногу на ногу та чекати на свій чай. Бамсі ж так і сказав — де я ще скуштую бобрового чаю. Коли вже тебе запросили, то навіщо відмовлятися. До того ж, на чаювання з пакетика це не походило. Згадуєш той чай? Коли дістаєш один-однісінький пакетик, заварюєш ним вісім чашок, а з нього все одно дьоготь капає. Хоч бери та до відра кидай, і те завариться. Ні, сьогодні чай обіцяв бути натуральним, а не ідентичним натуральному.

Бамсі встановив триногу і вчепив на неї чайника. В кожному його русі відчувалася легкість і неабияка радість, від того, що він робить. Здавалося б, звична справа ― покласти поліно. Але в нього навіть цей рух виглядав по-іншому, по-особливому. Він не клав дровеняку до вогню, аби закип’ятити чайник ― він підкладав полінце до багаття, аби приготувати чай.

Аж раптом сталося чудо. Так, ще одне. Рясний сьогодні день на чудеса. До бобра я вже почав звикати, в реп’яхи не стрибаю, але від того, що він утнув, я мимоволі скочив на ноги. Бамсі виклав гіркою полінця і звів над ними лапу. Потім хутко заскреготав кігтями, наче курам проса посипав. От тільки замість зерен на поліна посипалися іскри, та ще й такі яскраві, що я аж рукою прикрився. Деревина´ миттю відгукнулася на ті чари і затріскотіла спокійним полум’ям.

― Як ти це зробив?

Бамсі глянув на мене так, ніби не втямив, звідки я взявся і що тут роблю. На його лиці блимнуло питання: “О! А ти хто такий?”. Він купався в процесі, медитував над чайником, аж раптом хтось порушив це таїнство. Мені так ніяково стало. Лежав би собі мовчки.

Нарешті очі бобра сфокусувалися на моїй худій статурі, але свідомість, мабуть, до нашого світу ще не долетіла.

― Я зробив, я зробив, ― бубонів він. ― Що я зробив?

― Вогонь, ― кивнув я на дрова. ― Дивно якось ти їх розпалив. Це ж фокус? Так? Це щоб мені цікавіше було?

На багаття Бамсі зиркнув не менш здивовано, ніж він хвилину тому зиркнув на мене. Наче, то не його лап справа і хто все це затіяв ― невідомо.

― Я розпалив? Тож взяв собі, махнув лапою, та й… розпалив, ― продовжував він бурмотіти собі під ніс, переводячи погляд то на мене, то вогонь. Потім завмер, плеснув у долоні, що аж у вухах задзвеніло, і зайшовся реготом, як я перед цим. Мабуть, його свідомість нарешті повернулася додому.

― Ну що ж я постійно забуваю. То один дивується, то інший. Ви ж не знаєте. Вірніше, не вмієте. А ще вірніше ― якби знали то і вміли б.

Черга витріщатися перейшла до мене. Щось бобрик незрозуміле мовити почав.

― Для мене то справа звична, по-іншому я й не вмію, а ви? Ви ж ніколи навіть не пробували. Сірники, запальнички, штукенції всякі, а щоб отак пальцями, взяти й запалити?

“Мабуть, я піду. Зараз він мене почне вчити, як з пальців вогонь висікати”.

― Добре, ти лягай на травичку. ― Бамсі заходився порпатися в торбинках, котрі приніс із хижки. ― Водиця в чайнику тільки грітися почала. Чому підхопився?

― Я… В мене просто… очі на лоба полізли. Я не бачив ніколи такого. Диво.

― Друже мій, диво ― це коли ти вмієш та не робиш.

― А чому не робиш? ― мені вкрай закортіло дізнатися, чим закінчиться ця вистава і я вмостився зручніше. До закриття гуртожитку ще далеко, тож зачекаю. Можливо, ближче до півночі Бамсі почне пускати феєрверки з чайника.

― А не робиш, тому що не хочеш. Оце справжнє диво! Вмієш, бо навчився, а не робиш, бо ліньки. Хіба не дивина? ― бобер взяв довгу палицю й підсунув поліно, що викотилося на траву, і вмить цілий рій іскор помчав у височінь. ― Добре, зайдемо зі світлого боку ― якщо ти не вмієш, але хочеш, то це лише справа часу і твого терпіння. Навчитися так розпалювати, як я розпалюю, ти зможеш за три вечори. І не витріщай так свої оченята. Семен взагалі дзьобом вогонь висікає. Так то качка, уявляєш? Ка-чка! І до того, не така вже й ерудована ― птиця одним словом, що з неї візьмеш. Але ж висікає! Тож завтра почнемо з теорії.

“Ой, ні. Теорії мені й на лекціях вистачає. Я завтра не прийду. Сьогодні вже дослухаю, цікаво все-таки, а завтра не прийду. Є кого вчити й без мене. Онде скільки тих качок плаває попід очеретом. Не знаю тільки хто з них Семен, але теорію ті пернаті послухають залюбки”.

Бамсі підійшов до чайника, зняв гілкою кришку й став пильно вдивлятися всередину.

― Вкрай важливо, не проґавити шосту стадію закипання води. Це коли маленькі бульбашки відокремлюватися від великих і починають підійматися до поверхні.

Запала така тиша, що я боявся дихати. Про стадії кипіння вже в інтернеті подивлюся, ніколи не чув такого. Здалося, що притихла навіть річка з очеретом. У світлі багаття вже зовсім стемніло. Виблискувало лише хутро на боброві та деякі хвилі вздовж берега.

― Все. Пора! ― Бамсі почав хутко діставати з торбинок та кидати до чайника якісь трави, засушені плоди та гілочки, коротко кажучи, всього потроху. ― Тепер чекаємо на восьму стадію. Щойно вслід за малими бульбашками почнуть підійматися й великі ― мерщій знімаємо чайник. В такий спосіб зберігаються всі корисні речовини, бо ми не даємо закипіти воді. Головне не проґавити момент!

Ти не уявляєш, який аромат закрався в мої ніздрі. Голова пішла обертом. Не відаю, де бобер збирав ті трави, але мені вже закортіло сьорбнути того чаю. Якби я й міг бачити, що відбувається з тими бульбашками, я б нічого не вгледів. Бобер же звів докупи брови й почав щось пильно там виглядати. Ох і терпіння.

— Готово! — він схопив металевого гака й переставив чайник з вогню на пеньок.

— Нехай настоюється, а ми й погомоніти можемо, — закриваючи кришку, мовив Бамсі. — Здається тільки, в нас бесіда не вийде. Скоріше то буде низка відповідей на твої запитання. В тебе ж багато запитань, чи не так?

На мене немов відро води вилили. Я так зачарувався магією приготування, що вже сприймав бобра за сусіда по гуртожитку. Але тепер знову очі на лоба полізли. Бобер, що розмовляє. І в капітанці, з якорем. Може він дійсно з цирку втік. Зараз з’ясуємо.

Поділитися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
avatar
  Підписатися на коментарі  
Notify of